Замки

Грались наївні діти,

З піску будували замки,

царі там були і бранки,

Були будяки і квіти.

Їх пестило тепле літо,

Їм осінь платила золотом,

Та як від удару молотом.

Вони позростали швидко.

Про ніжність вони забули,

По осені йшли з куфайкою,

Із сміхом, брудною лайкою  -

Рукою на все махнули.

Шукали по світі Бога,

Здіймались за Ним у небо ,

Здавалося їм  - так треба!

Чи ж є Він?  - Оце тривога!

Не вірили в Нього вперто,

Коли Він сварив їх громом,

І як пролітав над домом,

Вітром.  Цілком відверто.

Не вірили, як торкався,

Плечей їх легким метеликом  -

Вони полюбили «телики»  -

Навіщо тепер Він здався?

З піску знов будують замки,

Великі, скляні, дзеркальні,

Проблеми в них є нагальні,

Є справжні царі і бранки.

В волосся зима прокралась –

Зникає і сенс у замках:

Діряві корита на ґанках,

І мрії забуті зостались.

І тільки в піску дитя,

Будуючи нові замки,

Їм скаже: «Доброго ранку!»

Й зіграє в нове життя.